Моє село

  Історія села Сіль.

         Багато років тому в невеличкому селі на Великоберезнянщині проживав бідний чоловік. Був він уже старий, не мав ні жони, ні дітей. Щодня виганяв на пасовиська, вкриті густими травами, стадо волів, яке довіряли йому випасати жителі села.

         Одного разу сидячи на трухлявому дубовому пеньку і наглядаючи за худобою, він помітив, що один молодий віл кожний день на певний час відлучається від стада і кудись іде крізь лісові зарості, що поблизу пасовиська. Наступного дня віл знову пішов тим самим, добре йому знайомим шляхом, його ніби манило туди щось, тягло. Цього разу пастух не сидів, як завжди , а встав, узяв палицю і, крадучись між кущами й деревами, пішов у слід за волом. Аж бачить: віл зупинився біля якогось лісового озерця і , нахилившись над ним, почав пити з нього воду.

    «Що за вода така, ож так смакує волові?» - подумав пастух. А віл, як напився води, спокійно повернувся в стадо. Тоді пастух вийшов з схованки і підійшов до озерця . Замочив палець у воду і скоштував, пробуючи на смак. Вода була солона схожа на соляну ропу. І тоді він зрозумів, що манило вола.

Пастух розказав про озеро людям.Вони оглянули околицю і виявили ще кілька таких соляних озерець. З того часу, як люди знайшли ропу в себе під боком почали там будувати собі хижі, поступово виникло село. А позаяк воно виникло довкола тих соляних ям , той назвали село – СІЛЬ.

Це одна з легенд виникнення нашого села.

   Село Сіль має свою самобутню історію, яка веде свій початок з 1599 року саме тоді вперше з”являються про нього згадки. У різні історичні часи, при різних державах у назві села залишилася його незмінна основа – сіль, кінці ХІХ століття , коли угорська влада перейменувала його назву на ШОШЛАК (Соляне поселення).

У ХУІІ – ХУІІІ ст.. появляються хати біля дороги і за річкою Уж.

Село Сіль розташоване за 10 км. від районного центру – Великий Березний і за 50 км. від обласного центру – м.Ужгород. Через село протікає річка Уж, проходить автомобільна і залізнична дороги Ужгород – Львів. Село розташоване в Ужанській долині, яке оточують гори «Явірник,» «Голиці», «Кичера», « Юринова», «Кигиниця».

      У 30-тих роках минулого століття жителі села знайшли місце залежі солі, почали її добувати і використовувати в господарстві. Це було не на користь власникам крамниць євреям і місце добування солі було зацементовано (таке місце дійсно є). Таким чином назва села Сіль має свою підставу.

Колись будинки були виключно з дерева, вкриті соломою. Зараз залишилася чи не єдина дерев”яна хата минулого століття - Цифра Віри. Починалося село на підвищенні, що має назву «Горб» тут і появилися хати перших поселенців – Брашків, Бігарів, Цифрів, Фаркашів, потомки яких спочивають на сільському кладовищі при в”їзді в село з боку Великого Березного.

     У 30- 40-х роках минулого століття у Солі нараховувалось 111 хат та 657 мешканців. Старостою був Федір Бобрик, нотарем Шандор Леврінц, директором школи Янош Гебель а вчителькою Фаїна Ланг. Сільська корчма належала Ліпоту Розенбергу, а магазини Клепці Бергіду та Цудику Крайслеру. Вже тоді тут були купелі для лікування ревматизму.

    Корчмар Розенберг в урочищі «Росул» побудував і відкрив «купель» на базі солоної мінеральної води. Він там побудував чотири бетонні ванни, які находились у дерев”яній баранці. Був використаний журавель, яким брали воду і наливали її у великий казан, щоб нагріти. Нагріту мінеральну воду по спеціальному жолобі направляли у ванни. На мінеральній воді лікували радикуліт і ревматизм. У згаданому купелі лікувались лише ті, хто мав гроші. Справа була в тому, що хворий 3 – 4 тижні перебував на квартирі у корчмаря, платив за «харчування і нічліг». До купелю, а це було за 900 м. від корчми, Розеннберг хворих возив возом тому, що багато з них не могли ходити. Через 3-4 тижні прийнявши ванни хворі лікувались і повертались додому здоровими. Там же в урочищі «Росул» Розенберг мав і буфет де в неділю ( мова йде про літній період) було дуже багатолюдно. Це було місце проведення дозвілля односельчан. Хоч і не було в «Росолі» залізнодорожної зупинки, поїзди їздили рідко, у неділю поїзди зупинялись. Сюди приїзджали провести своє дозвілля із Великого Березного і міста Ужгорода. У згаданому «Росолі» є три джерела різної за хімічним складом мінеральної води. На сьогоднішній день в селі Сіль налічується 11 джерел мінеральної води. Всі вони мають різний хімічний склад.

     З окупацією Закарпаття угорськими загарбниками Розенберг як і інші євреї, був відправлений (1942 рік) в концтабір у Німеччину. У селі були чотири єврейські сім”ї. До речі Розенберг з дочкою були врятовані. Також були звільнені з концтабору колишні жителі села Крайзлер з сином та дочкою. Але ніхто з врятованих євреїв не повернулись жити в село. А залишились жити в м. Ужгороді.

    Та коли фашисти забрали євреїв перестав працювати «купель» в «Росолі». Ніхто не взяв на себе право, щоб «купель» і надалі приносив користь людям, бо урочище «Росул», як і інші місця стали «забороненою зоною», стали військовим об”єктом де йшло будівництво лінії Арпада. Туди навіть не можна було піти напитися води.

    Однією з старовинних пам”яток села є дерев”яна церква 1703 року Святого Василія Великого. Старожили оповідають , що на місці старої церкви одного разу залишилося тільки згарище і тоді люди вирішили купити за прислопом – перевалом, у Сянках, церкву. Розібрали її і без даху пере везли у Сіль, на «Горб».

        У1925 році було створено комуністичну організацію, яку очолив Юрій Кульчицький. ЇЇ першими членами були М.Каменца, М.Шугайда, А.Домище. Комуністи очолювали боротьбу селян у якій вимагали зменшення податків. Найбільший виступ селян мав місце 6–10 лютого 1932 року. Люди збирались на свої збори тайно. Часто такими таємними місцями були урочища, потоки, гора “Явірник.” В 1939 році в селі перебував видатний діяч комуністичного руху на Закарпатті Л.Локота. Він керував роботою підпільної комуністичної організації . Під час фашистко – угорської окупації багатьох комуністів і тих хто їм симпатизував , було ув’язнено. Серед них були О.Ленько, М.Каменца, М.Шугайда, Цифра .М.Цупа, М .Тур, А.Домище, Юлія Кулик, І.Баран, Ст. Караман, М.Кульчицька, М.Вацьо, П.Прислупський та багато інших. Першою жертвою став Олекса Ленько, який в числі перших, після страшних катувань військовим трибуналом був засуджений до страти. Вирок було виконано на подвір’ї військової казарми у місті Ужгород 31.07.1942 року. Пізніше в Ужгороді був страчений і Андрій Домище. Їх прах покоїться у Братській могилі на Пагорбі Слави в Ужгороді.

      Багато односільчан, яких забрали угорські детективи, спочатку підвергались тортурам у Перечині, Реметах, Ужгороді. Потім чимало із них було відправлено в концтабори Німеччини і Угорщини. Не всім судилось бути звільненими з концтаборів . Багато засуджених не дочекались дня визволення, були закатовані в фашистських концтаборах – це Кулик Юлія Василівна, Вацьо Михайло Васильович, Шаранич Федір Юрійович, Гасич Іван Михайлович, Сивак Федір Іванович, Сивак Іван Іванович, Цифра Федір Юрійович, Шугайда Михайло Юрійович, Прислупський Петро Васильович, Тур Михайло Миколайович, Домище Василь Михайлович , Домище Андрій Михайлович. А ті хто був врятований, повернулись додому з підірваним здоров’ям.